У вічності барвистих трав.

Вночі вдивлялися у зорі,

Удень – в блакить пір ’ їстих хмар.

Мовчали злагоджено й тихше,

Ловили відблиски зіниць.

Він задрімав чомусь раніше,

І загубив її навік.

Від світла мружив він повіки,

Шукав у травах її слід.

Але краса її зітліла...

Її шукати вже неслід.

Його вуста все шепотіли –

І безліч раз – її ім’я....

Зі скель стрибав, дощем він лився,

І снігом в горах розтавав.

Із снів таємних того часу

(Коли між ними був вогонь)

Він витікав, і плив екстазом

В обійми ніжні, до долонь.

Прокинувся одного ранку,

І подивився на траву:

Там – поруч з ним - вона лежала,

Загорнута в свою красу.

Він думав – сон... тому – торкнувся,

Посипалась іскра з долонь,

І біль прийшов такий пекучий,

Торкнувся ще – сягнув біль скронь.

Вона підняла свої вії,

Поглянула – й впізнала світ.

Вдихнула грудями повітря,

Але відчула раптом біль.

І зрозуміла – це омана.

Зустрілась поглядом із ним...

Із болем це життя вдихала,

Він обійняв її з останніх сил...

Вона хотіла щось сказати,

Та він побачив все в очах...

Для неї подих – ніби свято.

Бо біль палає на вустах...

Долаючи його, всміхалась,

Щоб краще все запам ’ ятать.

І він на диво сподівався.

Біль намагавсь утамувать.

Ще мить, чи дві – й вона розтала,

А біль ще довго пік нутро.

Він посміхнувся – бо кохала,

Вона кохала лиш його.